Роздумуючи над проблемами правової культури в Україні, приходжу до висновку, що така уражена в нас значною чисельністю лжеправників, які до права мають таке ж відношення як кінологи до кіна.

Справа навіть не в тих особах, які через брак компетентності (що також, саме по собі, є доволі прикрим явищем) допускаються серйозних помилок при здійсненні своєї професійної діяльності.

Найбільшу шкоду завдають ті "видатні особистості", які цілеспрямовано та фахово "виїдають" сутність права з права, залишаючи від нього лише назву та пусту оболонку.

Воістину, найвища сутність справедливості для них, вочевидь, полягає лише у здатності бути вільноконвертованою у найвпізнаванішу валюту. Чим більше валюти - тим вищою є справедливість.

Побудова суспільного життя виключно на моральних устоях людству навряд чи коли-небудь вдасться. В тім це задача релігій та їхніх практик, до яких у кожного може бути різне власне ставлення, оскільки в основі будь-якої релігії лежить вірування, а не знання; ірраціональне, а не логічне; дане шляхом одкровення, а не внаслідок здобутого досвіду.

А от побудова суспільного життя на основі здорового глузду та чесності (у найширшому розумінні цього поняття) не таке вже й утопічне завдання, і виразником та інструментом його втілення покликане служити право.

Право, як було зазначено, виступає регулятором суспільних відносин, а це означає, що поза суспільством (об"єднаною за певним інтересом спільнотою людей) право не існує. З цього також випливає, що право це завжди правовідношення, нехай навіть і потенційне (якщо ні у кого, ніколи, й ні за яких умов не виникне відповідного обо"язку, то немає жодних підстав говорити про право когось на вимогу щодо виконання цього обов"язку). Однак із суспільної природи права випливає також те, що його упорядниками, творцями й застосовувачами виступають люди. І перш ніж вести мову про те, чи те, що стало результатом їхнього упорядкування, створення чи застосування є правом, потрібно, щоб саме з такою метою (навіть самоціллю) вони й діяли. У цьому контексті влучними є слова Карла Маркса, який зазначав "якою наївною і непрактичною постає взагалі ілюзія, наче можливий неупереджений суддя, коли сам законодавець упереджений. Чи може мати яке-небудь значення некорисливий вирок, коли корисливий закон?". До цього можна лише додати, що взагалі сумнівною ж є сама можливість постановлення некорсливого вироку на основі корисливого закону.

Тож ключовим елементом у побудові правового організму в державі за своєю сутністю, а не за вивіскою, є людський фактор. Тільки тоді правова культура певного суспільства зможе утверджуватися й розвиватися, коли правом оперуватимуть люди, які самі ж і живуть та діють за правом. А списане з когось право, та перекроєні під свій штиб правові принципи мають таке ж відношення до реальності їхньої дії, як списаний математичний розв"язок до самостійного мисленнєвого процесу.

Тож поки відомий вислів К. Станіславського у перефразованому вигляді - "любити не себе у праві, а - право в собі" не стане професійною установкою кожного правника, доти будуть діяти і "схеми", і "обходи", і інші спотворення права, що перетворюють його у свавілля та насильство.